Baśń Andersena Anioł

 Kiedy dobre dziecię umiera na ziemi, zstępuje z nieba biały anioł boży, łagodnie bierze je w ramiona, rozpościera jasne skrzydła i unosi czystą duszyczkę do Boga. Na pożegnanie przelatuje cicho ponad temi miejscami, które dziecię za życia lubiło, i zrywa najpiękniejsze, najmilsze mu kwiaty, aby na tamtym świecie jeszcze piękniej kwitły. Dobry Bóg bierze je z ręki anioła i przyciska do serca, a na najdroższym dla dzieciny kwiatku składa pocałunek. Wtedy zaczyna on także śpiewać chwałę Bożą wraz z jasnymi aniołami.
 Tak opowiadał anioł czystej duszy dziecka, którą uniósł do nieba; a dziecię go słuchało niby we śnie. Przelatywali cicho niewidzialni nad pięknem miastem, w którem mieszkało za życia i nad ogrodem, pełnym ślicznych kwiatów.
 — Które chcesz zabrać z sobą, aby je mieć w niebie? — zapytał anioł.
 Na jednym z klombów rosła piękna róża, lecz ktoś ją złamał i biedne gałązki wisiały smutnie, pełne wpółrozwitych pączków, które więdnąć zaczęły.
 — Biedna róża — rzekło dziecię. — Zabierzmy ją, w niebie odżyje na nowo.
 I anioł zerwał różę, a na czole dziecka złożył leciuchny, słodki pocałunek, tak słodki, że dziecina nawpół podniosła znużone powieki i uśmiechnęła się do niego.
 Zerwali potem jeszcze wiele kwiatów i nietylko wspaniałe, ogrodowe, ale i skromne jaskry, polne bratki i niezapominajki.
 — No, mamy dosyć kwiatów — rzekło dziecię i anioł skinął głową, ale nie wzleciał ku niebu.
 Była to noc pogodna, jasna, bardzo cicha; płynęli niewidzialni ponad wielkiem miastem, lecz minęli piękne, bogate ulice i anioł zwrócił lot srebrzystych skrzydeł w stronę ciasnego, ciemnego zaułka, pełnego śmieci, słomy i popiołu. Na środku uliczki leżały skorupy potłuczonych garnków, talerzy, gałgany, kawałki kapeluszy — nie było to piękne.
 Anioł patrzał na ziemię uważnie i wskazał czystej duszyczce skorupę stłuczonej doniczki od kwiatka, obok której leżała sucha grudka ziemi z lichą, zwiędłą roślinką. Widocznie usechł jakiś skromny kwiatek i wyrzucono go razem z doniczką na śmiecie.
 — Zabierzmy go — rzekł anioł, — gdy lecieć będziemy już teraz wprost do Boga, opowiem ci o tej roślince.
 I mówić zaczął:

 — Tutaj, w tej wązkiej uliczce, w piwnicznej izbie ubogiego domu, mieszkał biedny, chory chłopczyk. Od lat najmłodszych nie wstawał z posłania: był kaleką. Kiedy czuł się lepiej, mógł przejść parę razy ciasną izdebkę przy pomocy szczudeł; dla niego była to wielka wyprawa. Podczas pogodnych dni letnich niekiedy ciepłe promienie słońca przenikały aż do nędznej izdebki i padały jasną, ciepłą smugą na podłogę. Wtedy chory chłopczyk siadał w ciepłym blasku i patrzał na swe chude palce, przez które przeświecała krew różowa. To się nazywało, że był dzisiaj na przechadzce.
 — Nie znał on lasu, ani jego zieloności i świeżej woni, słyszał o nim tylko, gdy raz syn sąsiada przyniósł mu zieloną gałązkę. Biedny kaleka zawiesił ją sobie nad głową i zdawało mu się, że siedzi w lesie pod drzewami, słońce prześwieca przez liście zielone, ptaki śpiewają, pachną leśne kwiaty...
 — Innego dnia przyniósł mu chłopczyk sąsiada kwiatek polny, przypadkiem wyrwany z korzeniem. Zasadzono go w ziemię w stłuczonej doniczce, lecz przyjął się szczęśliwie, zaczął wypuszczać listki i odtąd kwitnął co roku na wiosnę.
 — Co to była za radość, co za szczęście! Doniczka stała na jedynem oknie, wprost posłania kaleki i mógł patrzeć zawsze na ten wspaniały swój ogród kwiatowy. Był to jedyny skarb jego na ziemi. Podlewał też roślinkę, pielęgnował i troszczył się, ażeby każdy promyk słońca, który przenikał do nędznej piwnicy, ogrzewał kwiatek swem ożywczem ciepłem.
 — I polny kwiatek zdawał się wzajemnie dla niego tylko rozwijać się, kwitnąć, rozlewać woń leciuchną. Cieszył oczy dziecka, radował jego serce. Chłopczyk kochał go bardzo i na niego zwrócił ostatnie spojrzenie, kiedy ten świat opuszczał.
 — Od roku biedny na ziemi kaleka jest szczęśliwym aniołem w niebie; od roku zapomniany kwiatek stał na oknie, zwiądł, usechł i ze śmieciami wyrzucono go wkońcu na ulicę. Myśmy go dziś podnieśli, biedny, zwiędły kwiatek, bo więcej on radości rozlał na tym świecie, niż najpiękniejsze, najwspanialsze kwiaty królewskiego ogrodu!
 — A skąd ty wiesz to wszystko? — zapytało dziecię, które niósł anioł Boży.
 — Wiem — odparł anioł — gdyż byłem tym biednym kaleką, który umarł w ciasnej izdebce. Więc znam mój kwiatek drogi!
 Dziecię szeroko otworzyło oczy i patrzało w promienną, jasną twarz anioła; wtem otworzyło się niebo przed nimi i wpłynęli do kraju wiecznej szczęśliwości.
 Bóg przycisnął do serca duszę zmarłego dziecięcia i natychmiast skrzydełka strzeliły jej z ramion i uleciała ku innym aniołkom, które krążyły wkoło, szczęśliwe, szczęśliwe, śpiewając cudne pieśni.
 Bóg przycisnął do serca przyniesione kwiaty, aby odżyły tutaj piękne i szczęśliwe; lecz do ust poniósł tylko zwiędły kwiatek polny, który natychmiast zaczął śpiewać z aniołami, otaczającymi promienny tron Boga. A było ich tak wiele, taka nieskończona mnogość, bliżej i dalej, dalej, gdzie wzrok już nie sięga, a wszyscy równo jaśni i szczęśliwi.
 Wszyscy śpiewali razem pieśń cudowną, z którą nie mogą równać się pieśni tej ziemi; śpiewały ją czyste dusze zmarłych dzieci i biedny kwiatek polny, wyrzucony ze śmieciami na ulicę.

Andersen's fairy tale Angel

“WHENEVER a good child dies, an angel of God comes down from heaven, takes the dead child in his arms, spreads out his great white wings, and flies with him over all the places which the child had loved during his life. Then he gathers a large handful of flowers, which he carries up to the Almighty, that they may bloom more brightly in heaven than they do on earth. And the Almighty presses the flowers to His heart, but He kisses the flower that pleases Him best, and it receives a voice, and is able to join the song of the chorus of bliss.” These words were spoken by an angel of God, as he carried a dead child up to heaven, and the child listened as if in a dream. Then they passed over wellknown spots, where the little one had often played, and through beautiful gardens full of lovely flowers. “Which of these shall we take with us to heaven to be transplanted there?” asked the angel. Close by grew a slender, beautiful, rose-bush, but some wicked hand had broken the stem, and the half-opened rosebuds hung faded and withered on the trailing branches. “Poor rose-bush!” said the child, “let us take it with us to heaven, that it may bloom above in God’s garden.” The angel took up the rose-bush; then he kissed the child, and the little one half opened his eyes. The angel gathered also some beautiful flowers, as well as a few humble buttercups and heart’s- ease. “Now we have flowers enough,” said the child; but the angel only nodded, he did not fly upward to heaven. It was night, and quite still in the great town. Here they remained, and the angel hovered over a small, narrow street, in which lay a large heap of straw, ashes, and sweepings from the houses of people who had removed. There lay fragments of plates, pieces of plaster, rags, old hats, and other rubbish not pleasant to see. Amidst all this confusion, the angel pointed to the pieces of a broken flower-pot, and to a lump of earth which had fallen out of it. The earth had been kept from falling to pieces by the roots of a withered field-flower, which had been thrown amongst the rubbish. “We will take this with us,” said the angel, “I will tell you why as we fly along.” And as they flew the angel related the history. “Down in that narrow lane, in a low cellar, lived a poor sick boy; he had been afflicted from his childhood, and even in his best days he could just manage to walk up and down the room on crutches once or twice, but no more. During some days in summer, the sunbeams would lie on the floor of the cellar for about half an hour. In this spot the poor sick boy would sit warming himself in the sunshine,and watching the red blood through his delicate fingers as he held them before his face. Then he would say he had been out, yet he knew nothing of the green forest in its spring verdure, till a neighbor’s son brought him a green bough from a beech-tree. This he would place over his head, and fancy that he was in the beech-wood while the sun shone, and the birds carolled gayly. One spring day the neighbor’s boy brought him some field- flowers, and among them was one to which the root still adhered. This he carefully planted in a flower-pot, and placed in a window- seat near his bed. And the flower had been planted by a fortunatehand, for it grew, put forth fresh shoots, and blossomed every year. It became a splendid flower-garden to the sick boy, and his little treasure upon earth. He watered it, and cherished it, and took care it should have the benefit of every sunbeam that found its way into the cellar, from the earliest morning ray to the evening sunset. The flower entwined itself even in his dreams- for him it bloomed, for him spread its perfume. And it gladdened his eyes, and to the flower he turned, even in death, when the Lord called him. He has been one year with God. During that time the flower has stood in the window, withered and forgotten, till at length cast out among the sweepings into the street, on the day of the lodgers’ removal. And this poor flower, withered and faded as it is, we have added to our nosegay, because it gave more real joy than the most beautiful flower in the garden of a queen.” “But how do you know all this?” asked the child whom the angel was carrying to heaven. “I know it,” said the angel, “because I myself was the poor sick boy who walked upon crutches, and I know my own flower well.” Then the child opened his eyes and looked into the glorious happy face of the angel, and at the same moment they found themselves in that heavenly home where all is happiness and joy. And God pressed the dead child to His heart, and wings were given him so that he could fly with the angel, hand in hand. Then the Almighty pressed all the flowers to His heart; but He kissed the withered fieldflower, and it received a voice. Then it joined in the song of the angels, who surrounded the throne, some near, and others in a distant circle, but all equally happy. They all joined in the chorus of praise, both great and small,- the good, happy child, and the poor field-flower, that once lay withered and cast away on a heap of rubbish in a narrow, dark street.

La fiaba di Andersen Angel

L'angelo Ogni volta che un bambino buono muore, scende sulla terra un angelo del Signore, prende in braccio il bimbo morto, allarga le grandi ali bianche e vola in tutti i posti che il bambino ha amato, poi coglie una manciata di fiori, che porta a Dio affinché essi fioriscano ancora più belli che sulla terra. Il buon Dio tiene i fiori sul suo cuore, ma a quello che ha più caro di tutti dà un bacio, e questo riceve la voce e può cantare col coro dei beati. Tutto questo veniva raccontato da un angelo del Signore, mentre portava un bambino morto in cielo, e il bambino lo sentiva come in sogno; e volavano per la casa, nei luoghi dove il bambino aveva giocato, e poi nei deliziosi giardini pieni di fiori bellissimi. «Quale dobbiamo prendere da piantare in cielo?» chiese l'angelo. Nel giardino si trovava un alto roseto, ma un uomo cattivo aveva spezzato il fusto, così tutti i rami, pieni di grandi gemme sbocciate a metà, si erano piegati e appassivano. «Povera pianta» disse il bambino «prendi quella, così potrà fiorire presso Dio!» E l'angelo raccolse quella pianta, e diede un bacio al bambino, così egli aprì un po' gli occhietti. Colsero quei magnifici fiori, ma presero anche la disprezzata calendula e la selvatica viola del pensiero. «Adesso abbiamo i fiori!» disse il bambino, e l'angelo annuì, ma ancora non volarono verso Dio. Era notte e c'era silenzio; rimasero nella grande città e volarono in una delle strade più strette, dove si trovava un E-book a cura di Silvia Masaracchio, autrice del sito http://bachecaebookgratis.blogspot.com/ 210 mucchio di paglia, cenere e spazzatura: c'era stato un trasloco; dappertutto c'erano pezzi di piatti, schegge di gesso, cenci e vecchi cappelli sgualciti, tutte cose molto brutte. E l'angelo indicò, in tutta quella confusione, alcuni cocci di un vaso di fiori; lì vicino c'era una zolla di terra che era caduta fuori dal vaso, ma che era rimasta compatta a causa delle radici di un grande fiore di campo appassito, che non valeva più nulla e per questo era stato gettato. «Portiamolo con noi! » disse l'angelo «poi, mentre voliamo, ti racconterò perché.» E così volarono e l'angelo raccontò: «Laggiù, in quella strada stretta, in un seminterrato, viveva un povero ragazzo ammalato; fin da piccolo era rimasto sempre a letto, quando proprio si sentiva bene poteva camminare per la stanza con le stampelle, ma non poteva fare altro. In certi giorni d'estate i raggi del sole arrivavano per una mezz'ora nella stanzetta del seminterrato, allora il ragazzino si metteva seduto a sentire il caldo sole su di lui e guardava il sangue rosso che scorreva nelle sue dita sottili, che teneva davanti al viso; in quei giorni si poteva dire: «Oggi il piccolo è uscito!». Conosceva il verde primaverile del bosco solo perché il figlio del vicino gli portava il primo ramo di faggio con le foglie e se lo alzavano sul capo e sognava di trovarsi sotto i faggi col sole che splendeva e gli uccelli che cantavano. Un giorno di primavera il figlio del vicino gli portò anche dei fiori di campo, e tra questi ce n'era per caso uno ancora con le radici: perciò fu piantato in un vaso e messo sulla finestra vicino al letto. Il fiore, piantato da una mano amorevole, crebbe, mise nuovi germogli e ogni anno fiorì. Questo divenne il giardino meraviglioso del ragazzo malato, il suo picco- E-book a cura di Silvia Masaracchio, autrice del sito http://bachecaebookgratis.blogspot.com/ 211 lo tesoro sulla terra. Lo bagnava e lo curava e si preoccupava che ricevesse anche l'ultimo raggio di sole, che penetrava dalla bassa finestrella; e il fiore cresceva anche nella fantasia del ragazzo, perché fioriva per lui, per lui emanava il suo profumo e gli rallegrava la vista. E quando il Signore chiamò il ragazzo, egli si volse, morendo, verso quel fiore. Da un anno è ormai presso Dio, e per un anno intero il fiore è rimasto abbandonato sulla finestra e è appassito. Per questo è stato gettato tra la spazzatura durante il trasloco. E proprio quel fiore, quel povero fiore appassito noi l'abbiamo messo nel nostro mazzo, perché quel fiore ha portato più gioia che non il più bel fiore del giardino reale.» «Ma come sai tutte queste cose?» domandò il bambino che l'angelo portava in cielo. «Lo so, perché ero io stesso quel povero ragazzo malato che camminava con le stampelle!» spiegò l'angelo. «E conosco bene il mio fiore!» Il bambino spalancò gli occhi e guardò il viso bello e felice dell'angelo; in quel momento giunsero in cielo, dove c'era gioia e beatitudine. Dio strinse al cuore il bambino morto e subito gli spuntarono le ali, come all'altro angelo, e insieme volarono via, tenendosi per mano. Dio strinse al cuore il mazzetto di fiori e baciò quel povero fiore di campo appassito, che subito ebbe voce e cantò con tutti gli angeli che volavano intorno a Dio; alcuni vicinissimi, altri in grandi cerchi intorno a Lui, e altri ancora molto più lontani, nell'infinito, ma tutti ugualmente felici. E tutti cantavano, piccoli e grandi, anche il bambino buono e benedetto e quel povero fiore di campo che era appassito e era stato gettato nella via stretta e buia, tra la spazzatura di un trasloco.

Andersens Märchen Angel

"Jedes Mal, wenn ein gutes Kind stirbt, kommt ein Engel Gottes zur Erde hernieder, nimmt das todte Kind auf seine Arme, breitet die großen weißen Flügel aus, fliegt hin über alle die Plätze, welche das Kind lieb gehabt hat, und pflückt eine ganze Hand voll Blumen, welche er zu Gott hinaufbringt, damit sie dort noch schöner, als auf der Erde blühen. Der liebe Gott drückt alle Blumen an sein Herz, aber derjenigen Blume, welche ihm die liebste ist, gibt er einen Kuß, und dann bekommt sie eine Stimme und kann in der großen Glückseligkeit mitsingen!" Sieh, alles Dieses erzählte ein Engel Gottes, indem er ein totes Kind zum Himmel forttrug, und das Kind hörte gleichwie im Traume; und sie fuhren hin über die Stätten in der Heimath, wo der Kleine gespielt hatte, und sie kamen durch Gärten mit herrlichen Blumen. "Welche wollen wir nun mitnehmen und in den Himmel pflanzen?" fragte der Engel. Und da stand ein schlanker, herrlicher Rosenstock, aber eine böse Hand hatte den Stamm zerbrochen, sodaß alle Zweige, voll von großen, halbaufgesprungenen Knospen rund herum, vertrocknet hingen. "Der arme Rosenstock!" sagte das Kind. "Nimm ihn, damit er dort oben bei Gott zum Blühen kommen kann!" Und der Engel nahm ihn, küßte das Kind dafür, und der Kleine öffnete halb seine Augen. Sie pflückten von den reichen Prachtblumen, nahmen aber auch die verachtete Butterblume und das wilde Stiefmütterchen. "Nun haben wir Blumen!" sagte das Kind, und der Engel nickte, aber er flog noch nicht zu Gott empor. Es war Nacht, es war ganz stille; sie blieben in der großen Stadt, sie schwebten in einer der schmalen Gassen umher, wo ganze Haufen von Stroh, Asche und Auskehricht lagen: es war Umziehetag gewesen. Da lagen Scherben von Tellern, Gypsstücke, Lumpen und alte Hüte, was Alles nicht gut aussah. Und der Engel zeigte in all' diesem Wirrwar hinunter auf einige Scherben eines Blumentopfes und auf einen Klumpen Erde, der herausgefallen war und von den Wurzeln einer großen vertrockneten Feldblume, welche nichts taugte und die man deshalb auf die Gasse geworfen hatte, zusammengehalten wurde. "Die nehmen wir mit!" sagte der Engel. "Ich werde Dir erzählen, warum, während wir weiter fliegen!" Und so flogen sie, und der Engel erzählte: "Dort unten in der schmalen Gasse, in dem niedrigen Keller, wohnte ein armer, kranker Knabe; von Kindheit an war er immer bettlägerig gewesen; wenn er am gesundesten war, konnte er auf Krücken in der kleinen Stube ein paar Mal auf und nieder gehen; das war Alles. An einigen Tagen im Sommer drangen die Sonnenstrahlen während einer halben Stunde bis auf die Flur des Kellers; und wenn dann der arme Knabe dasaß und sich von der warmen Sonne bescheinen ließ, und das rothe Blut durch seine feinen Finger sah, die er vor das Antlitz hielt, dann hieß es: ""Ja, heute ist er ausgewesen!"" - Er kannte den Wald in seinem herrlichen Frühlingsgrün nur dadurch, daß ihm des Nachbars Sohn den ersten Buchenzweig brachte, und den hielt er über seinem Haupte und träumte dann, unter Buchen zu sein, wo die Sonne schiene und Vögel sängen. An einem Frühlingstage brachte ihm des Nachbars Knabe auch Feldblumen, und unter diesen war zufällig eine mit der Wurzel, und deshalb wurde sie in einen Blumentopf gepflanzt und dicht am Bett an das Fenster gestellt. Und die Blume war mit einer glücklichen Hand gepflanzt: sie wuchs, trieb neue Schößlinge und trug jedes Jahr ihre Blumen. Sie wurde des kranken Knaben herrlichster Blumengarten, sein kleiner Schatz hier auf Erden; er begoß und pflegte sie, und sorgte dafür, daß sie jeden Sonnenstrahl bis zum letzten, welcher durch das niedrige Fenster hinunterglitt, erhielt; und die Blume selbst verwuchs in seine Träume, denn für ihn blühte sie, verbreitete sie ihren Duft und erfreute sie das Auge; zu ihr wendete er sich im Tode, als der Herr ihn rief. - Ein Jahr ist er nun bei Gott gewesen; ein Jahr hat die Blume vergessen im Fenster gestanden und ist verdorrt; sie wurde deshalb beim Umziehen in den Kehricht hinaus auf die Straße geworfen. Und dies ist die Blume, die arme vertrocknete Blume, welche wir mit in unsern Blumenstrauß genommen haben, denn diese Blume hat mehr Freude gewährt, als die reichste Blume im Garten einer Königin!" "Aber woher weißt Du das Alles?" fragte das Kind, welches de Engel gen Himmel trug. "Ich weiß es!" sagte der Engel. "Denn ich war selbst der kleine kranke Knabe, welcher auf Krücken ging! Meine Blume kenne ich wohl!" Und das Kind öffnete seine Augen ganz und sah in des Engels herrliches, frohes Antlitz hinein; und in demselben Augenblicke befanden sie sich in Gottes Himmel, wo Freude und Seligkeit war. Und Gott drückte das todte Kind an sein Herz, und da bekam es Flügel, wie der andere Engel und flog Hand in Hand mit ihm. Und Gott drückte alle Blumen an sein Herz; aber die arme verdorrte Feldblume küßte er; und sie erhielt eine Stimme und sang mit allen Engeln, welche Gott umschwebten: einige ganz nahe, andere um diese herum in großen Kreisen, und immer weiter und weiter, in das Unendliche, aber alle gleich glücklich. Und alle sangen sie: kleine und große, das gute, gesegnete Kind und die arme Feldblume, welche verdorrt dagelegen hatte, hingeworfen in den Kehricht, unter dem Unrathe des Umziehetages, in der schmalen, dunkeln Gasse.

Ганс Христиан Андерсен Ангел

Каждый раз, как умирает доброе, хорошее дитя, с неба спускается божий ангел, берет дитя на руки и облетает с ним на своих больших крыльях все его любимые места. По пути они набирают целый букет разных цветов и берут их с собою на небо, где они расцветают еще пышнее, чем на земле. Бог прижимает все цветы к своему сердцу, а один цветок, который покажется ему милее всех, целует; цветок получает тогда голос и может присоединиться к хору блаженных духов. Все это рассказывал божий ангел умершему ребенку, унося его в своих объятиях на небо; дитя слушало ангела, как сквозь сон. Они пролетали над теми местами, где так часто играло дитя при жизни, пролетали над зелеными садами, где росло множество чудесных цветов. — Какие же взять нам с собою на небо? — спросил ангел. В саду стоял прекрасный, стройный розовый куст, но чья-то злая рука надломила его, так что ветви, усыпанные крупными полураспустившимися бутонами, почти совсем завяли и печально повисли. — Бедный куст! — сказало дитя. — Возьмем его, чтобы он опять расцвел там, на небе. Ангел взял куст и так крепко поцеловал дитя, что оно слегка приоткрыло глазки. Потом они нарвали еще много пышных цветов, но, кроме них, взяли и скромный златоцвет и простенькие анютины глазки. — Ну вот, теперь и довольно! — сказал ребенок, но ангел покачал головой и они полетели дальше. Ночь была тихая, светлая; весь город спал, они пролетали над одной из самых узких улиц. На мостовой валялись солома, зола и всякий хлам: черепки, обломки алебастра, тряпки, старые донышки от шляп, словом, все, что уже отслужило свой век или потеряло всякий вид; накануне как раз был день переезда. И ангел указал на валявшийся среди этого хлама разбитый цветочный горшок, из которого вывалился ком земли, весь оплетенный корнями большого полевого цветка: цветок завял и никуда больше не годился, его и выбросили. — Возьмем его с собой! — сказал ангел. — Я расскажу тебе про этот цветок, пока мы летим! И ангел стал рассказывать. — В этой узкой улице, в низком подвале, жил бедный больной мальчик. С самых ранних лет он вечно лежал в постели; когда же чувствовал себя хорошо, то проходил на костылях по своей каморке раза два взад и вперед, вот и все. Иногда летом солнышко заглядывало на полчаса и в подвал; тогда мальчик садился на солнышке и, держа руки против света, любовался, как просвечивает в его тонких пальцах алая кровь; такое сидение на солнышке заменяло ему прогулку. О богатом весеннем уборе лесов он знал только потому, что сын соседа приносил ему весною первую распустившуюся буковую веточку; мальчик держал ее над головой и переносился мыслью под зеленые буки, где сияло солнышко и распевали птички. Раз сын соседа принес мальчику и полевых цветов, между ними был один с корнем; мальчик посадил его в цветочный горшок и поставил на окно близ своей кроватки. Видно, легкая рука посадила цветок: он принялся, стал расти, пускать новые отростки, каждый год цвел и был для мальчика целым садом, его маленьким земным сокровищем. Мальчик поливал его, ухаживал за ним и заботился о том, чтобы его не миновал ни один луч, который только пробирался в каморку. Ребенок жил и дышал своим любимцем, ведь тот цвел, благоухал и хорошел для него одного. К цветку повернулся мальчик даже в ту последнюю минуту, когда его отзывал к себе господь бог… Вот уже целый год, как мальчик у бога; целый год стоял цветок, всеми забытый, на окне, завял, засох и был выброшен на улицу вместе с прочим хламом. Этот-то бедный, увядший цветок мы и взяли с собой: он доставил куда больше радости, чем самый пышный цветок в саду королевы. — Откуда ты знаешь все это? — спросило дитя. — Знаю! — отвечал ангел. — Ведь я сам был тем бедным калекою мальчиком, что ходил на костылях! Я узнал свой цветок! И дитя широко-широко открыло глазки, вглядываясь в прелестное, радостное лицо ангела. В ту же самую минуту они очутились на небе у бога, где царят вечные радость и блаженство. Бог прижал к своему сердцу умершее дитя — и у него выросли крылья, как у других ангелов, и он полетел рука об руку с ними. Бог прижал к сердцу и все цветы, поцеловал же только бедный, увядший полевой цветок, и тот присоединил свой голос к хору ангелов, которые окружали бога; одни летали возле него, другие подальше, третьи еще дальше, и так до бесконечности, но все были равно блаженны. Все они пели — и малые, и большие, и доброе, только что умершее дитя, и бедный полевой цветочек, выброшенный на мостовую вместе с сором и хламом.

Казка Андерсена «Ангел»

Коли помирає на землі хороша дитина, з неба спускається білий Ангел Божий, ніжно бере її на руки, розправляє світлі крила і піднімає чисту душу до неба. На прощання він мовчки пролітає над тими місцями, які подобалися дитині за життя і збирає найкрасивіші, наймиліші їй квіти, щоб вони там, на тому світі, цвіли ще прекрасніше. Добрий Бог бере їх з рук ангела і притискає до серця, а найдорожчу для дитини квітку цілує. Тоді вона також починає славити Бога разом зі світлими ангелами. Так розповідав ангел чистій дитячій душі, яку підняв на небо, а дитя слухало його, як крізь сон. Вони пролітали мовчки, невидимі, над прекрасним містом, де воно жило за життя, і над садом, повним прекрасних квітів. - Які з них ти хочеш взяти з собою, щоб мати їх на небесах? - запитав ангел. На одній із клумб росла гарна троянда, але хтось зламав її і бідні гілочки сумно звисали, повні напіврозвинених пуп’янків, що почали в’янути. - Бідна троянда - сказало дитя. - Візьмемо її, на небі вона знову оживе. І ангел зірвав троянду, а дитину поцілував у чоло легко і солодко, так солодко, що дитя злегка підняло втомлені повіки і посміхнулось йому. Потім вони нарвали ще багато квітів і це були не лише чудові, садові квіти, а й скромні жовтеці, польові волошки та незабудки. - Ну, у нас досить квітів - сказало дитя і ангел кивнув, але не злетів на небо. Ніч була світла, дуже тиха; вони невидимі пливли над великим містом, але пролетівши над красивими і багатими вулицями, ангел змінив напрямок польоту, повернувши сріблясті крила у бік тісного, темного провулку, повного сміття, соломи й попелу. Посеред вулиці лежали черепки розбитих горщиків, тарілки, ганчірки, шматки капелюхів... Це виглядало некрасиво. Ангел уважно дивився на землю і показав чистій дитячій душі черепки розбитого квіткового горщика, поруч з якими лежала суха грудка землі з бідною, зів’ялою рослиною. Мабуть, зів’яла якась скромна квітка і її викинули разом з горщиком. - Візьмемо її з собою - сказав ангел - а коли будемо летіти прямо до Бога, я розповім тобі про цю рослину. І почав розповідати: - Тут, у цій вузькій вулиці, у низькому підвалі убогого будинку, жив бідний хворий хлопчик. Змалку він не вставав з ліжка - він був калікою. Коли почувався краще, то міг пройтись кілька разів на милицях тісною комірчиною, це була для нього велика подорож. Іноді ясними літніми днями теплі промені сонця проникали в убогу кімнату і світлою теплою смугою падали на підлогу. Тоді хворий хлопчик сідав у теплому світлі й дивився на свої тонкі пальці, крізь які просвічувала рожева кров. Вважалось, що він був сьогодні на прогулянці. Він не знав ні лісу, ні його зелені і свіжого запаху, тільки чув про нього, бо одного разу син сусіда приніс йому зелену гілку. Бідолаха повісив її у себе над головою і йому здавалося, що він сидить у лісі під деревами, сонце світить крізь зелене листя, співають птахи, пахнуть лісові квіти… Одного дня сусідський хлопець приніс йому польову квітку, яку він випадково вирвав із коренем. Її посадили в землю в розбитому горщику, але вона чудово прижилась, почала випускати листя і відтоді щовесни зацвітала. Яка це була радість, яке щастя! Горщик стояв на єдиному вікні, перед ліжком каліки, і він завжди міг дивитися на свій чудовий квітник. Це був його єдиний скарб на землі. Він також поливав рослину, доглядав за нею і стежив, щоб кожен промінь сонця, який проникав в убогий підвал, зігрівав квітку своїм живим теплом. І польова квітка відповідала взаємністю, розвивалася, цвіла, дарувала пахощі. Вона радувала очі дитини, тішила її серце. Хлопчик дуже любив її, а коли покидав цей світ, то його останній погляд був спрямований на неї. Вже рік як ця дитина, яка була бідною калікою на землі, є щасливим ангелом на небі. Забута квітка рік стояла на вікні, зів’яла, засохла і її разом з іншим непотребом викинули на вулицю. Цю бідолашну зів’ялу квітку ми взяли сьогодні з собою, бо вона принесла в цьому світі більше радості, ніж найкрасивіші, найчудовіші квіти королівського саду. - Звідки ти знаєш все це? - запитало дитя, яке ніс Ангел Божий. - Знаю - відповів ангел - адже я сам був тим калікою, який помер у тісній комірчині. Тож я впізнаю свою любу квітку! Дитя широко відкрило очі, вдивляючись в сяюче, світле обличчя ангела, а тоді їм відкрилося небо і вони опинились у країні вічного щастя. Бог пригорнув до серця душу померлої дитини, у неї відразу виросли крила і вона полетіла до інших ангелів, які радісно кружляли, співаючи чудові пісні. Бог притулив до серця усі принесені квіти, щоб вони ожили тут красиві і щасливі; але до вуст підніс лише зів’ялу польову квітку, яка відразу почала співати з ангелами, які оточували сяючий престол Бога. А їх було так багато, така нескінченна кількість, ближче й далі, далі, куди вже не сягав погляд, і всі однаково світлі й щасливі. Усі разом вони співали чудову пісню, з якою не можуть зрівнятись пісні цієї землі. Її співали чисті душі померлих дітей і бідна польова квітка, викинута разом зі сміттям на вулицю.

قصة اندرسن الخيالية " الملاك "

1
عندما يموت طفل جيد على سطح الأرض، ملاك أبيض ينزل من السماء من عند الله، يأخذه بلطف بين ذراعيه، ويمد أجنحته الساطعة، ويرفع الروح النقية إلى الله. و عند الوداع، يحلق مع جسده بهدوء فوق الاماكن التي لطالما احبها الطفل عندما كان حي (خلال حياته)، ويقطف له أجمل والطف الزهور بالنسبة له، لكي يتفتحوا ويزهروا بشكل أجمل في الحياة الاخرة. عندئذ الله عز وجل بعطفه يأخذ الزهور من بين أيادي الملاك ويضمهم الى قلبه، ويطبع قبلة على أعز زهرة لقلب الطفل، بعد ذلك يباشر بالغناء مع الملائكة المشرقة بأناشيد تمجد الله.
2
هذه الكلمات القاها الملاك على مسمع الطفل ذو الروح الصافية ، وهو يحلق به نحو السماء، ام الطفل فكان يستمع اليه وكأنه يحلم. مروا بهدوء و سكينة غير ملفته للنظر فوق المدينة الجميلة، التي كان يعيش فيها، وفوق حدائق مليئة بالازهار حيثما اعتاد ان يلعب فيها.
3
اي واحدة منهم تريد ان تأخذ، لتكون معك في السماء؟ سأله الملاك.
4
على ساق من الأزهار كانت تنمو ورد جميلة، لكن احدهم كسرها، فالساق كانت تبدو حزينة، مليئة بالبراعم التي لم تتفتح بعد، فأخذت تباشر بالذبول.
5
يالها من وردة مسكينة! صاح الطفل، لناأخذها الى السماء كي تنتعش من جديد.
6
الملاك قطف الوردة، وعلى جبين الطفل وضع قبلة رقيقة لذيذة، حلوة لدرجة ان الطفل رمقه بنصف جفن متفتح متعب وابتسم له.
7
قطفوا بعد ذلك العديد من الأزهار،ليس فقط أزهار رائعة عادية من الجنينة بل من فصائل الحوذان المتواضعة و العنبر وغيرها من الفصائل البرية المذهلة.
8
"حسنا، لدينا ما يكفي من الزهور" قال الطفل، فوافقه الملاك وهو يحني رأسه، ولكن لم يطير بعد للسماء.
9
كانت ليلة هادئة للغاية، نوعاً ما ساطعة و ذو جو لطيف. ابتعدوا بشكل سلس عن المدينة العظيمة، لكنهم اجتازوا شوارع غنية و جميلة، فغير الملاك مسار رحلته واتجه بأجنحته الفضية إلى زقاقٍ ضيق ومظلم مليء بالقمامة والقش والرماد. في منتصف الشارع كانت توجد قشور من الأواني المكسورة، الصحون، اللوحات ، الخرق و قطع من القبعات ... لم يكن ذلك جميل.
10
نظر الملاك بحرص على الأرض ولفت انتباه الروح الصغيرة النقية، لوعاء مكسور كانت فيه زهرة، على ما يبدو جفت ، فتم رميها مع الوعاء الى القمامة.
11
هيا نأخذه "صاح الملاك "، وخلال مسيرة طيراننا المباشر الى الله، سوف أخبرك عن قصة هذه النبتة.
12
وبدأ يتحدث:
13
هنا، في هذا الشارع الضيق، في الطابق السفلي حيث الغرفة المظلمة التي تعتبرمخزناً في هذا البيت الفقير، كان يسكن فتى صغير، مريض و فقير، منذ سنواته الباكرة لم ينهض من الفراش، لقد كان عاجزاً مشلولاً. عندما كان يشعر بتحسن، كان بإمكانه عدة مرات المشي ضمن الغرفة الضيقة بمساعدة الدعائم، بالنسبة له كان تلك الخطوات رحلة رائعة، خلال أيام الصيف الحار،في بعض الأحيان كانت أشعة الشمس تتوغل الى الغرفة المظلمة البائسة، فتدفئ الغرفة بأشعتها المشرقة والدافئة، حينها كان الفتى المريض يجلس حيث أشعة الشمس وينظر على أصابعه النحيلة، التي كان يجري فيها دمه الوردي. كان ذلك بالنسبة له بمثابة " نزهة اليوم ".
14
لم يدرك يوماُ الغابة، لم يتعرف على ألوانها الخضراء و لا على رائحتها الطازجة، سمع عنها فقط، حيث في احد الأيام جلب له ابن الجيران غصن أخضر، فوضعه المسكين على رأسه، فتهيئ له أنه يجلس في الغابة تحت الأشجار، والشمس بأشعتها تداعب أوراق الأشجار، الطيور تغني و رائحة الغابة العطرة تفوح في الأجواء ...
15
وفي يوم آخر، جلب له الجار الصغير زهرة من الحقل، بالصدفة كان الجذر لا يزال ملتصق بها، فزرعه في أصيص من التراب ووضعه بالشمس، فنبت لحسن الحظ، بدأت الأوراق تنمو ومنذ ذلك الوقت كانت النبتة تزهرُ كل سنة في فصل الربيع.
16
يا لها من فرحة، يا لهذه السعادةَ! الأصيص كان بجانب النافذة الوحيدة بالغرفة، مقابل سرير الطفل المعاق، فكان بإمكانه دائماً ان يمتع نظره بحديقته الخاصة الراثعة المزهرة ، كان ذلك كنزه الوحيد على الأرض. كان يسقي النبتة، يهتم ويعتني بها، حتى يتسنى لكل شعاع من أشعة الشمس التي احترقت تلك الغرفة المظلمة، ان تؤمن لها الدفئ بحرارتها المنعشة.
17
وبدا أن هذه الزهرة المجلوبة من الحقل كانت تنمو من أجله بالمقابل، و تزهر و وتنشر رائحتها العطرة بغرفة الولد الصغير. كان ذلك يمتع نظره و يفرح قلبه. كان الصبي الصغير يحب تلك الزهرة كثيراً، حيثُ وجه نظرته الاخيرة اليها عندما غادر هذا العالم.
18
منذ عام ذلك المسكين الذي كان على الارض معاق هو الان ملاك في السماء. منذ سنة النبتة المنسية بجانب النافذة ذبلت فتم رميها مع القمامة بالشارع، لقد أخذنا اليوم تلك النبتة المسكينة التي قد ذبلت، لقد كانت أكثرُ بهجة من أجمل و أروع أزهار الحدائق الملكية في هذا العالم.
19
و من أين لك بكل هذه المعلومات؟ سأل الطفل الملاك الذي كان يحمله.
20
"اعلم" اجاب الملاك. لانني كنت ذلك الصبي المعاق، الذي مات في تلك الغرفة الضيقة. لذلك اعرف نبتتي يا عزيزي جيداً!
21
فتح الطفل عينيه بجحوظ ، ونظر الى وجه الملاك المشرق الساطع، فحينها فتحت ابواب السموات امامهم و دخلوا النعيم الأبدي.
22
ضم الله الى قلبه روح الطفل الميت، وعلى الفور تم اطلاق اجحنة من كتفيين الطفل ، وحلق الى الملائكة الاخرة التي كانت تحلق حوله وهي فرحة تغني وتنشدوا أروع الاناشيد.
23
ضم الله الى صدره الازهار، لتعود للحياة بجمالها وبهجتها. لكن لامس بشفتيه فقط الزهرة من الحقل الذبلانة التي بدأت تغني مع الملائكة المحيطة بالعرش الالهي الساطع، كان هناك العديد منهم، عدد لا متناهي، منهم من كان قريب ومنهم من كان بعيد، حيث لم يعد يتسع بالنظر، والجميع على حد سواء كان سعيد وساطع.
24
جميعهم كانوا يغنوا سوياُ انشودة رائعة خيالية، حيث لايمكن مقارنتها مع أناشيد هذه الارض، حيث كانت تنشد من أفواه أرواح أطفال ميتين و زهرة من الحقل مسكينة مرمية مع القمامة بالشارع.

• Jak rozpoznać faktycznie ograniczające nas Przekonania?
• Jak Oceniać przydatność przekonania?
• Jak Działają Filtry Umysłowe?
• Jaki Wpływ ma Twoje Przekonanie na Życie
• Doświadczenie: Jak Michał przełamał siebie do Podróżowania i Biznesów
• Jak typowy Polak, a jak ?!Meksykanin!? podchodzi do zmian?